- Віталій Мажара
CEO та керуючий партнер Greenwood Development
Архітектурні рішення часто оцінюються за їхнім фасадом, плануванням, використаними технологіями та вартістю квадратного метра. Однак справжній результат архітектури стає очевидним вже після завершення будівництва – він виявляється у тому, як людина почувається, пересувається, взаємодіє з оточенням та проводить свій день.
Незручний вхід, заплутані шляхи, темний двір чи надмірно великий масштаб будівлі з часом стають звичною частиною життя. Людина загалом має високу здатність адаптуватися до різних умов. На жаль чи на щастя, наш адаптивний потенціал доволі значний.
Проте звикання до незручностей не призводить до покращення якості середовища.
Архітектура впливає на нас у багатьох аспектах, зокрема на нашу поведінку та емоційний стан. Вона визначає, наскільки легко ми орієнтуємося у просторі, чи спонукає нас вийти на двір, чи заохочує до прогулянок вулицею, чи викликає почуття безпеки, або навпаки – бажання залишатися вдома. Одночасно простір може як підтримувати нас, так і виснажувати, або ж створювати постійний, несвідомий дискомфорт.
Таким чином, завдання забудовника виходить далеко за межі простого зведення будівель. По суті, він проєктує сценарій повсякденного життя.
Людський масштаб: чому одні будівлі підтримують, а інші пригнічують
Людині комфортніше перебувати у середовищі, яке вона може сприйняти оком без надмірного зорового напруження. Саме тому забудова заввишки у три-п’ять поверхів часто викликає більш позитивні емоції. Вона співвідноситься з людиною: небо здається ближчим, більше потрапляє світла, а вулиця сприймається більш відчутно.
Коли ми пересуваємося містом, ми фактично взаємодіємо з першими чотирма-п’ятьма поверхами будівель. Все, що вище, поступово виключається з нашого щоденного сприйняття. З цієї причини великі, невиразні фасади легко перетворюються на монотонну масу.
Такі споруди можуть створювати гнітюче враження лише своїм масштабом. Людина почувається незначною, ніби її присутність у цьому середовищі не має жодного значення.
Висотна забудова має сенс там, де простір справді обмежений. Такі міста, як Нью-Йорк, Токіо чи Сінгапур, розвивалися вертикально через брак землі. Однак навіть економічно обґрунтована висотність не звільняє забудовника від обов’язку забезпечити належний зв’язок між людиною, будівлею та вулицею.
Цей зв’язок добре простежується на прикладі подвір’я. Мешканці нижніх поверхів частіше спостерігають за життям на вулиці, виходять у двір і сприймають його як продовження свого житла. Зі збільшенням висоти проживання цей контакт стає менш інтенсивним.
Сценарій перебування важливіший за візуальне сприйняття
Будинок повинен гармоніювати з конкретним місцем: його ландшафтом, сонячним освітленням, водними ресурсами, навколишньою забудовою та шляхами руху людей. Вдале рішення підсилює переваги локації та мінімізує її недоліки.
Коли типовий проєкт просто переноситься на нову ділянку, відбувається зворотний процес: місце змушують пристосовуватися до будівлі. В результаті втрачається унікальність місця, а разом з нею – частина емоційної цінності проєкту.
Це особливо актуально для природних локацій. Ліс, гори, вода та рельєф самі по собі не гарантують якісного досвіду. Необхідно створити сценарій взаємодії з ними.
У Дніпрі річка розташована близько до міста, але в багатьох місцях її відокремлює широка автомобільна магістраль. Вода є, але повсякденний контакт з нею практично відсутній. Водночас невеликий струмок може стати значущою частиною середовища, якщо поруч облаштувати прогулянковий маршрут, місця для відпочинку та доступ до води.
Важливий не масштаб природного об’єкта. Важливим є те, як людина його переживає.
Схожим чином працюють і краєвиди. Існує цікавий принцип, який іноді називають “дзен-пейзажем”. Якщо панорама постійно відкрита великим скляним простором, мозок доволі швидко до неї звикає. Навіть вражаючий вид з часом стає фоном.
Невелике витягнуте вікно може мати сильніший вплив. Людина проходить повз і на мить бачить вершину гори або фрагмент лісу. Вона не встигає повністю “осягнути” цей краєвид, тому він довше зберігає свою емоційну силу.
Безпека та спільнота закладаються на етапі планування
Темні та невиразні місця породжують невизначеність. Людина інтуїтивно уникає шляху, якщо не бачить, що на нього чекає.
Добре освітлені перші поверхи, де розташовані кав’ярні, магазини, аптеки, майстерні та інші заклади, створюють природний рух. Люди бачать одне одного, простір постійно використовується, і тому сприймається як більш безпечний.
Аналогічно функціонують спільні зони у житлових комплексах. Важливо враховувати потреби різних вікових груп, але уникати механічного розмежування. Навпаки, варто аналізувати, як ці групи взаємодіють між собою.Наприклад, малі діти та старші люди часто багато спілкуються у спільних просторах. Тому біля дитячого майданчика має бути достатньо лавок для бабусь та дідусів. Але це не все. Також варто продумати, наскільки зручно старшим людям буде дістатися до ігрового майданчика разом зі своїми онуками. Адже комфорт криється у деталях.
Архітектура може сприяти таким зв’язкам. Або ж може створити будинок, що складається з ізольованих квартир.Однак багато залежить від менталітету мешканців.
Показовим прикладом є балкони. Архітектор часто розглядає відкритий балкон як простір для контакту з повітрям, сонцем та містом. Якщо в Іспанії мешканці воліють проводити час на свіжому повітрі, то в Україні їх часто засклюють.
Частково це можна пояснити практичними міркуваннями: пил, погода, бажання отримати додаткову площу або зберегти тепло.Але є й психологічний аспект, який має велике значення. Якщо зовнішнє середовище здається ворожим, людина створює додатковий захисний бар’єр – засклює балкон.
До цього додається пострадянська звичка відгороджуватися: “моє закінчується на порозі квартири”. Під’їзд, двір та територія будинку українцями, на відміну від європейців, сприймаються як чужі.
Однак житло не обмежується вхідними дверима.
Простір має відповідати потребам людини
Архітектура впливає і на наше самосприйняття. Коли спосіб життя, можливості та внутрішні відчуття людини змінюються, а середовище перестає їм відповідати, виникає розбіжність.
Саме тому зі зростанням доходу або зміною статусу люди часто прагнуть змінити район, будинок чи квартиру. Йдеться не лише про збільшення житлової площі. Людина шукає середовище, в якому вона зможе повноцінно відчувати своє життя.
Сама по собі архітектура не може забезпечити людині щастя. На емоційний стан впливають робота, здоров’я, стосунки, новини та безліч інших чинників.
Проте простір щодня або підтримує людину, або виснажує її ресурси. Він може сприяти відчуттю гармонії, а може постійно вступати з нею у конфлікт.
Для мене саме в цьому полягає гармонізація простору і людини. Забудовник має розглядати будівлю як частину ширшої системи: міста, природи та повсякденного життя.
І якщо нова архітектура не покращує місце, де вона з’являється, це означає, що оптимальне рішення ще не знайдено.