Володимир Лапа
Третина українського експорту аграрної продукції припадає на ЄС. Але це водночас означає, що сектор значно залежить від змін у режимі торгівлі з ЄС, розмірковує Володимир Лапа.
Про це пише propozitsiya.com з посиланням на eurointegration.com.
Тим більше в період, коли поєдналися в часі та просторі два процеси — ініціювання українською стороною перегляду торговельної частини Угоди про асоціацію, з одного боку, і активізація зусиль ЄС із впровадження в життя Єдиного зеленого курсу.
І те, і інше може суттєво вплинути на аграрний експорт до ЄС, а отже, на розвиток української економіки.
Поки що в рівнянні є два невідомих і більше нічого.
Україна повністю адаптує законодавство ЄС у сфері харчової безпеки, ветеринарії та благополуччя тварин. Чи означає це, що ми зможемо апелювати до запровадження справжньої вільної торгівлі із ЄС? Без квот та інших бар’єрів? Що в такому випадку має робити Україна?
Для початку — розширювати застосування інструменту еквівалентності за певними напрямками.
Швидше за все, вільна торгівля у класичному розумінні буде можлива, коли накопичиться критична маса еквівалентностей.
Досвід з українським насінням, коли на визнання еквівалентності Європейським Союзом пішло п’ять років, показує, що йдеться не про місяці. Стримує прогрес, хоча і дещо меншою мірою, і повільна динаміка законодавчих змін в Україні.
До речі, проєкт закону України «Про ветеринарну медицину та благополуччя тварин» (реєстр. №3318), який імплементує в українське правове поле понад 10 правових актів ЄС, практично готовий до розгляду у другому читанні.
Водночас Україні треба бути готовою до нових викликів. Наприклад, інкорпорація українського аграрного сектора у правове поле ЄС із великою ймовірністю призведе до зменшення конкурентоспроможності української продукції, наприклад у порівнянні з бразильськими виробниками. А це означає погіршення перспектив збуту на ринках третіх країн.
Втім, це не має стати непереборною проблемою, українське законодавство передбачає можливість виробляти продукцію на вимогу країни призначення. Проте до цього ризику треба бути готовими заздалегідь.
Ще складніша ситуація із реакцією на Єдиний зелений курс (Green Deal), зокрема через те, що поки що це лише позиційний документ, який потребує схвалення значної кількості регулюючих норм в ЄС.
До того ж виглядає так, що сам Green Deal містить низку внутрішніх суперечностей. Зокрема, не зовсім зрозуміло, як намагання збільшити частку органічного виробництва кореспондується зі сталим продовольчим забезпеченням і зменшенням викидів СО2.
Знову ж таки, розглянемо гіпотетичні сценарії. Один із таких, які зараз активно обговорюються, — це запровадження так званого карбонового податку, який діятиме в тому числі на імпорт у разі, якщо постачальники з інших країн не застосовуватимуть заходів щодо скорочення викидів вуглецю.
Для початку слід було б розібратись, а якою є ситуація з викидами в Україні, ЄС і деяких інших країнах.
Ці дані засвідчують, і в абсолютному значенні, і в контексті темпів скорочення, що ситуація в Україні набагато краща, ніж в ЄС загалом і його найбільш розвинутих країнах зокрема. Інша справа, що сталося це не завдяки свідомій політиці щодо екологізації виробництва, а переважно через хаотичну деіндустріалізацію 1990-х років.
Та все ж це факт. І бажано було б цей факт зафіксувати. Зокрема, передбачити, наприклад, при опрацюванні змін до Угоди про асоціацію, що карбонове мито в ЄС (або будь-які ніші додаткові екологічні податки на імпорт) не застосовуватимуть до української продукції до того часу, поки викиди в Україні на душу населення є нижчими, ніж в середньому в ЄС.
Цим роздоріжжям треба правильно скористатися. А в ідеалі — ще й не нищити (свідомо чи несвідомо) інституційну спроможність тих, хто міг би такий результат забезпечити.
Джерело: propozitsiya.com
