Наша новина про вандальське «покращення» Печери відлюдника у Медоборах мала величезний резонанс. Відповідно виникла потреба розповісти про саму пам’ятку.
Рівноапостольний князь Володимир Великий щиро вірив у силу Слова, але у теологічних диспутах покладався лише на гостроту меча. Волхви, знаючи крутий норов Святославовича, після знаменитого масового купання киян у Почайні (деякі вважають, що хрещення відбулося у Дніпрі, але це не так) швиденько подалися чимдалі. Як казав поет: «Волхви не бояться моґучіх владик…», — але береженого Перун, а також Світовид, Дажбог, Стрибог, Лада та всі інші Боги бережуть.
Притулком для служителів старого культу стали надзбручанські гори. Тут виникла унікальна релігійно-політична формація, відома як «Збручанський культовий центр» (ЗКЦ). Принаймні, саме цю версію свого часу висунули знані історики-славісти Ірина Русанова та Борис Тимощук.
У популярній літературі це утворення має більш барвисті назви: «Язичницький Ватикан», «Республіка волхвів», «Язичницький Афон» тощо. Ядром «Країни волхвів» були чотири священні городища: Звенигород, Богит і Говда, що стояли на правому березі Збруча, та Іванківецьке — на лівому. Крім них діяло ще безліч дрібних святилищ.
Найголовнішим і найбільшим серед них був Звенигород. У період розквіту за розмірами він майже не поступався тогочасному Києву (правда, без посаду та Подолу). До комплексу язичницьких святилищ Звенигорода входила невелика печера, нині відома як «Печера відлюдника». Розташована вона у підніжжя дуже мальовничого скельного пасма, що на самій вершині Звенигородської гори.
У популярній літературі виникнення «Печери відлюдника» зазвичай пов’язують з якимось святим чоловіком, який оселився в цих краях десь у тридцятих роках ХІХ ст. Він, мовляв, і видовбав собі у скелях оте житло.
Насправді ґенеза цієї печери набагато давніша і, досить імовірно, її історія сягає часів навіть не волхвів. На це вказує низка ознак. Зокрема, скельне пасмо несе на собі певні сліди людського втручання. Наприклад, величезні, щільно підігнані одна до одної багатотонні плоскі брили, що стирчать під скелею, — явно не природна формація, а встановлені людьми. Крім того, біля печери бачимо два дольмени.
Зауважимо, що «забавки» з мегалітами не властиві слов’янському язичництву, а притаманні набагато давнішим часам доби міді та бронзи. Фактично, весь Звенигородський скельний масив та печера, вірогідно, є колосальною напіврукотворною мегалітичною структурою.
«Першовідлюдники», очевидно, були досить ревними у боротьбі зі спадщиною Давніх Богів. На скелях видно кілька утворень, які є слідами знищених зображень. Крім того, на верхівці пасма бовваніють рештки зруйнованого дольмену. Скинути величезну плиту, що його перекривала, — завдання не з легких, але ті впоралися.
З барельєфів вціліла лише личина, вирізьблена над входом до печери. Є версія, що вона належить до часів, коли тут жили готи, і це зображення бога мудрості та війни Вотана (він же Один). Як відомо з саг, той був однооким — друге своє око Вотан-Один пожертвував, аби напитися із джерела Міміра, що дарує мудрість. Добре видно, що одне око на личині — вирячене, а інше — ледь окреслене. Саме так зображували Одина на скелях Скандинавії.
За іншою версією, це творчість вже християнських відлюдників, і зображено тут Христа або якогось Святого — найімовірніше, Онуфрія Великого. При певній фантазії у нерівностях скелі можна побачити довге волосся та бороду.
Печера складається з двох камер-комірчин. Одна — для молитви, друга — для житла. У молитовній частині сьогодні влаштовано невеличку каплицю та встановлено простенькі ікони. В «житловій» — досі зберігся кам’яний лежак.
Найдавніша частина печери — «житлова». Від початку це був відкритий природний грот-навіс, у якому, можливо, колись функціонувало язичницьке святилище. Те, що сьогодні вважається лежаком, швидше за все, було вівтарем. З часом природну щілину у скелі розширили до печери, а первісний грот відділили від зовнішнього світу мурованою стіною.
На майданчику перед печерою впадає у вічі велика прямокутна каменюка. Це один із прадавніх вівтарів, що зберігся від дохристиянських часів. Що відлюдники обжили Пущу раніше першої третини ХІХ століття, яскраво свідчить фрагмент фігури Св. Онуфрія Великого, що стоїть у «житловій» частині печери.
Св. Онуфрій Великий прожив у пустелі 60 років і вважається найавторитетнішим християнським відлюдником (анахоретом). Власне, він і започаткував відповідну духовну практику.
Зображення святого традиційно встановлювали в печерах та гротах, де усамітнювалися люди, які бажали повторити його духовний подвиг.
За стилістикою фігура звенигородського Св. Онуфрія належить принаймні до XVIII ст., можливо, навіть XVII-го. Але відлюдники тут оселилися аж ніяк не раніше XVI ст., коли на теренах Поділля почала масово поширюватися практика анахоретства і, відповідно, шанування Св. Онуфрія. У ситуації з «Пущею» варто говорити про цілу низку звенигородських відлюдників, які змінювали один одного впродовж кількох століть.
Щодо конфесійної приналежності, то можна припустити, що перші відлюдники найвірогідніше були православними, а згодом — греко-католиками. На це вказує кілька ознак. Зокрема, на наших теренах анахоретство Західній Церкві не властиве. З іншого боку — маємо рештки тесаної з каменю сакральної фігури, що не відповідає православній традиції, а от римо-католицькій та унійній — ще й як! У самій же печері маємо численні графіті, виконані церковно-слов’янською, латиною та польською. Останнє теж вказує на унійну традицію.
Анахоретство широко практикувалося ченцями греко-католицького ордену чину Святого Василія Великого. У цьому ключі місцеві відлюдники, принаймні у XVIII ст., мали досить тісні контакти з сусіднім Сатанівським монастирем, що на той час належав василіанам. Не варто відкидати, що впродовж певного проміжку часу «династію відлюдників» складали якісь особливо ревні у вірі монастирські ченці. Прив’язка печер до Сатанівського Троїцького монастиря прослідковується й у тому, що раніше на Трійцю жителі довколишніх сіл проводили масштабну хресну ходу від с. Кринцилів (Крутилів) до печер. Правда, від 1947 р. проводити процесію заборонили комуністи.
За спогадами старожилів, останній звенигородський відлюдник трагічно загинув у серпні 1914 р. від кулі якогось російського солдата. За іншими свідченнями, він помер від старості десь на початку двадцятих років минулого століття.
Св. Онуфрій був не єдиною сакральною фігурою, яка прикрашала «Пущу відлюдника». Зокрема, раніше тут можна було побачити скульптуру «Ісус у гробі». Цікаво, що в якості символічної печери-гробівця відлюдники використали один із давніх дольменів! Людина, яка встановила фігуру мертвого Ісуса саме тут, добре розуміла, що це за місце. З давніх-давен дольмени виконували роль своєрідного проходу між світами. Тож тут спостерігався подвійний символізм — мертвий Ісус, який незабаром має воскреснути, лежав на межі світів живих та мертвих.
Фігура Ісуса зникла після Другої світової війни разом з верхньою частиною скульптури Св. Онуфрія. Остання, як добре видно на старій світлині, колись стояла біля входу до печери.
